ДЖАЗОВИЙ СЛОВНИК від ЮРКА СИДОРЯКА

Реґта́йм (від англ. rag — розірваний, англ. time — час) — жанр американської музики, початково виник як спосіб гри на фортепіано, який імітував звучання банджо, а в 90-х роках XIX століття розвинувся як інструментальна форма. Назва реґтайм поширилася завдяки п'єсі Вільяма Біба «Ragtime March» (1897). Поряд із блюзом, реґтайм є одним із найважливіших джерел, з яких виник джаз.
Мелодійні і тональні структурні якості реґтайму мають європейське походження, а тематичний матеріал спирається на марші та європейській танцювальній музиці — вальс, кадриль, мазурка, менует та ін. Хоча реґтайм є фортепіанною музикою, фортепіано трактується тут скоріше як ударний інструмент — техніка гри ґрунтується на стакатних звучаннях, акордових ударах, жорстких, насичена поліритмією.
Чіткий, рівномірно акцентований маршовий ритм четвертними нотами у супроводі (бас — на сильній долі, а відповідний акорд — на слабкі вісімки) протиставлений гостро синкопованій мелодії, де чергуються окремі ноти з акордами, що мають вдвічі коротшу тривалість (восьмі ноти). Реґтайму звичайно передує інтерлюдія. Виконують реґтайми у помірному або швидкому темпі.
Найвизначнішим представником реґтаймів вважається американський музикант Скотт Джоплін — автор 44-ох реґтаймів і Джеллі Ролл Мортон.
https://www.youtube.com/watch?v=fPmruHc4S9Q

Стефан Граппеллі (26 січня 1908 — 1 грудня 1997) — французький джазовий скрипаль. Разом з гітаристом Джанго Рейнхардтом 1934 року заснував відомий джазовий колектив Quintette du Hot Club de France, один з найперших струнних джазових колективів. Був названий «дідусем скрипалів-джазовиків» завдяки тому, що продовжував грати концерти в усьому світі, навіть коли йому сягнуло за 80.Хлопчик почав грати на скрипці з 12 років; батько заклав свій костюм, щоб купити дитині скрипку розміром 3/4. Хоча Ернесто замовляв сину приватні заняття, Стефану подобалося більше вчитися самостійно. Граппеллі казав: «Мої перші уроки були на вулицях, коли я спостерігав за грою інших скрипалів»…Коли йому виповнилося 15, він почав тяжко працювати, щоб забезпечити себе. Його гра завоювала увагу молодого скрипаля, який запросив Стефано разом озвучувати німі фільми в оркестровій ямі театру Gaumont. Протягом двох років Граппеллі грав там по шість годин щодня.
У 1949 Рейнхардт з Граппеллі возз'єднуються для невеликого туру Італією та роблять серію записів з італійською ритм-групою. Протягом цього часу вони спільно записують близько 50 творів, половина з них пізніше була скомплектована у альбом Джангологія (виданий у 2005).
Граппеллі зіграв у сотнях записів, включаючи сесійну гру з Дюком Еллінгтоном, джазовими піаністами Oскаром Пітерсоном, Miшелем Петручіані тa Клодом Боллінгом, джазовими скрипалями Свендом Асмуссеном, Джіном-Люком Понті, та Стафом Смітом, індійським класичним скрипалем Лакшміранаяною Субраманіамом, вібрафоністом Гарі Бертоном, поп співаком Полом Саймоном, мандоліністом Девідом Грісманом, класичним скрипалем Ієгуді Менухіним, оркестровим диригентом Aндре Превіним, гітаристами Бакі Піцареллі, Джо Пассом, віолончелістом Йо-Йо Ма, гармоністом і джазовим гітаристом Tутсом Селемансом, джазовим гітаристом Генрі Кроллою, басистом Джоном Борр та скрипалем Maрком О'Коннором.
Граппеллі також тісно співпрацював з британським гітаристом і графічним дизайнером Дізом Діслі (Diz Disley), записавши 13 альбомів з ним і його тріо (до якого входив у ранні роки Дeнні Врайт), і з відомим у наш час британським гітаристом Maртіном Тейлором.
Він помер у Парижі після перенесеної операції. Похований на місцевому цвинтарі Пер-Лашез.
https://www.youtube.com/watch?v=S4kf5aU1Wtg

Ка́нтрі (англ. country — «сільська місцевість») — музичний напрямок, що бере початок від народної музики британських переселенців у США, яка продовжувала традиції епічної балади і народних танцювальних форм. Кантрі почала користуватися популярністю у 1920-х роках початково під назвою хілбілі (hillbilly music), з 1940-х роках поступово закріпився сучасний термін.
Класичне кантрі оперує простим інструментарієм, окрім ударної установки характерне звучання надає гітара зі сталевими струнами (різновид гавайської гітари), губна гармоніка, нерідко використовуються також банджо, скрипка та піаніно хонкі-тонк, спеціально дещо розстроєне. Композиції кантрі доволі динамічні, прості пісні спираються на схеми рок-н-ролу або ліричної балади, нерідко в ритмі вальсу. Тексти оповідають про звичайні людські справи — любов, праця, забави, фінансові проблеми, клопоти з дітьми тощо
У 1950-ті музика кантрі стала однією з основ таких течій. В ці роки найяскравішим представником кантрі стає Елвіс Преслі, який щойно розпочав свою кар'єру і мав тоді прізвисько «Хіллбіллі кет». В кінці 1950-х музику кантрі починає записувати студія Nashville Sound, звук кантрі стає більш відшліфованим, більшу роль починає відігравати фортепіано. Серед успішних музикантів кантрі також Джордж Джонс (1931—2013), Петсі Клайн та Джим Рівс, який став надзвичайно популярним в Африці, Індії да Південно-Західній Азії. Ця ж студія заснувала залу слави кантрі.
У 1960-ті роки музиканти Кріс Крістоферсон, Ніл Янг, Лінда Ронстадт дали життя новому музичному напрямку — кантрі-року, що увібрав в себе як риси кантрі, так і риси рок-музики.
У 1970-ті роки кантрі розгалужується на дві протилежні течії — автентичну і комерціалізовану. В руслі дотримання автентичних традицій працюють Віллі Нельсон і Війлон Дженнінгс, а Конвей Твітті, Глен Кемпбелл, Кенні Роджерс та ряд інших зближують кантрі з поп-музикою тих років, практично розмиваючи границі напрямку. водночас відбувався симбіоз кантрі та року, що зокрема представлено у творчості Шеріл Кроу та Кід Рока. Піку популярності кантрі-поп досягло на рубежі 1970-80-х років.
https://www.youtube.com/watch?v=OGoiiwxTWeE

Ба́нджо (англ. banjo) — струнний щипковий інструмент темношкірого населення США. Споріднений з гітарою. Має корпус, схожий на бубон зі шкіряною мембраною, 4-9 струн. Різкий, гострий звук видобувають за допомогою медіатора. Використовується у джазі для акомпанементу чи ритмічного супроводу. Традиційно банджо робили з дерева, тепер — з металу.Є 5-ти струнне банджо.Банджо — родич загальновідомої європейської мандоліни, прямий нащадок африканської лютні. Але між мандоліною і банджо є різка відмінність в звуці — банджо має звук дзвінкіший і різкіший. Мембрана надає банджо чистоту і силу звуку, які дозволяють йому виділятися серед інших інструментів. Тому воно отримало місце в джазових групах Нового Орлеана, де виконувало одночасно ритмічний і гармонійний акомпанемент. Його чотири струни налагоджено як у скрипки (соль-ре-ля-мі) або як у альта (до-соль-ре-ля).
У народній американській музиці найчастіше використовується п'ятиструнне банджо. П'ята струна зафіксована на колковій коробці на самому грифові. На цьому банджо виконують акорди правою рукою за допомогою плектра (у тому числі великим пальцем для басів). Таке банджо фігурує в групах традиційної американської музики разом з скрипкою, плоскою мандоліною та гітарою.
https://www.youtube.com/watch?v=ONpHiBtDoTo

Ґленн Мі́ллер (англ. Alton Glenn Miller; 1 березня 1904 — 15 грудня 1944) — американський тромбоніст, аранжувальник, лідер біґ-бендів (кінець 30-х — початок 40-х років).
Спочатку грав на тромбоні в різних джазових оркестрах, потім почав аранжувати й продавати свої партитури.
1937 року створив власний колектив, проте ним не був задоволений. Новий біґ-бенд Ґленна Міллера, створений 1938 року, досяг значного успіху, зокрема з цим оркестром він записав музику до фільмів «Серенада Сонячної долини» (Sun Valley Serenade) i «Дружини оркестру» (англ. Orchestra Wives), що відіграли значну роль у популяризації джазу в Європі.
1942 року вступив на військову службу й там очолив оркестр Повітряних сил США у військовому ранзі капітана. Разом із військом приїхав до Англії. Окрім біґ-бенду, працював також із струнним і духовим оркестрами. З цими колективами він виступав на BBC, виконуючи власні (і не лише власні) аранжування в програмах для американських військових.
Після визволення Парижа Ґленн Міллер мав переїхати до цього міста для подальшої музичної роботи. Він вилетів до Парижа 15 грудня 1944, раніше ніж його колеги. Літак, у якому летів Ґленн Міллер, зазнав авіакатастрофи над Ла-Маншем.
https://www.youtube.com/watch?v=fuYD0K2ERd0

Гунхільда Карлінг(нар. 7 травня 1975) Gunhild Carling - шведський джазовий музикант та мультиінструменталіст. Вона славиться тим, що грає на трьох трубах одночасно.Карлінг стала відомою своїм виступом на Allsång på Skansen 20 липня 2010 року. Того ж року вона стала експертним коментатором для Dansbandskampen у SVT. Гунхільда Карлінг грає на тромбоні, гайді, трубі, диктофоні, струнних інструментах (таких як банджо, укулелі та арфі) і часто демонструє всі свої вміння в одній пісні, іноді випадково вриваючись у танець, або співаючи пісні. Карлінг змагалася як танцюрист серед знаменитостей у Dance Dance 2014 на TV4, посівши третє місце.
У 2013 році вона виступала зі своїм оркестром «Карлінг Біг Бенд» у Королівському палаці в Стокгольмі на святкуванні ювілею короля Карла XVI Густафа. У 2016 році Карлінг знову виступала на святкуванні 70-річчя короля Карла XVI Густафа.
Вона демонструється як співачка та мультиінструменталіст у кількох адаптаціях естрадних пісень Скотта Бредлі "Постмодерн", що включає в себе версію джазового свінгу "Ніколи не збираюся тобі дарувати" Ріка Естлі, версію "Матеріальна дівчина" 1920-х років , старовинна джазова версія європейського фільму "Фінальний відлік",як джазова обкладинка "Щасливого" Перлара Вільямса, та як гарячий джазовий образ "Танцюючої королеви" ABBA 1920-х років.Заворожуюча джазова співака і інструменталіст.
https://www.youtube.com/watch?v=xywNeumntoE

Folk Jazz (Народний джаз) - це музика, яка поєднує традиційну фольклорну музику з елементами джазу , зазвичай з піснями з багатою текстурою. Витоки народного джазу можна простежити до п'ятдесятих років , коли музиканти переслідували різні підходи до народного музичного індивідуального самовираження.
Народний джаз був найпопулярнішим у середній і останній частині шістдесятих років , коли деякі вже створені народні музиканти об'єднували в свої твори різноманітні музичні традиції. Багато інших популярних музичних стилів, диверсифікованих як контркультурнх групи, у своїх роботах сприйняли ці експерименти та їхню оригінальність.
Прикладом може служити подвійний альбом Боба Ділана 1966 року Blonde ,який поєднує різні традиції з джазовим ритмом.У 1968 році Ван Моррісон випустив також відомий Astral Weeks , суміш народної, джазової, блюзової і класичної музики.

У 1920-х роках з'явилися багато відомих жінок-музикантів, серед яких афро-американська блюз-співачка Бессі Сміт (1894–1937), яка надихнула співаків з пізніших і епоху, включаючи Біллі Холіді (1915–1959) і Яніс Джоплін (1943–1970). У 1920-ті роки жінки, які співали джазову музику, не були звичайними, але жінки, які грали на інструментах джазову музику, були ще рідші. Мері Лу Уільямс, відома своїм талантом гри на фортепіано, вважається однією з матерів джазу завдяки внескам нових тонів, які вона надавала співом під час гри на фортепіано.
Лові Остін (1887–1972) була піаністкою і лідером гурту. Піаністка Лілі Хардін Армстронг (1898–1971) спочатку була членом гурту короля Олівера з Луї Армстронгом і продовжувала грати на фортепіано в групі Армстронга , а потім у своїй наступній групі «Гаряча сімка». Валайда Сноу (1904–1956) стала настільки відомою як трубач, що вона була відома як "Маленький Луї". Тільки до 1930-х і 1940-х років багато жінок-джазових співаків, таких як Біллі Холідей, були визнані успішними артистами у світі музики. Музика Біллі Холідей стала популярною після Великої депресії. Її образ разом з кількома музикантами-чоловіками додавали новий смак до звуків джазу, які стали називати музикою гойдалки свінг. Ця музика принесла більш важке використання групи інструментів, а також багато артистів почали грати музику на додаток і до співу. Ці жінки наполегливо прагнули зробити свої імена відомими в музичній індустрії і прокласти шлях для багатьох жінок-музикантів.
Хоча джазове написання композицій вже давно є сферою, в якій домінують чоловіки, було кілька відомих жінок-джазових авторів. Ірен Хіггінботам (1918–1988) написала майже 50 пісень, найвідомішою з яких була «Добрий ранок». Енн Ронелл (1905–1993) відома своєю піснею 1932 року "Willow Weep for Me" та піснею 1933 року "Хто боїться великого поганого вовка?". Дороті Філдс (1905–1974) написав тексти для більш ніж 400 пісень, деякі з яких грав Дюк Еллінгтон. Вона була співавтором написання "The Way You Look Tonight" з Джеромом Керном, який отримав Оскар 1936 року за кращу пісню. Вона спільно написала кілька джазових стандартів з Джиммі Макх'ю, наприклад "На сонячній стороні вулиці" і "Я не можу дати вам нічого, крім любові, дитини"
Лілi Хардін Армстронг - найвідоміша пісня, "Struttin" була записана 500 разів. Хоча Біллі Холідей найбільш відома як співачка, вона написала "Боже благослови дитину" і " Не пояснюйте "з Артуром Герцогом-молодшим.

Wynton Learson Marsalis (народився 18 жовтня 1961) - американський віртуозний трубач, композитор, педагог і художній керівник Джазу в Lincoln Center . Він пропагував класичну та джазову музику, часто для молодих глядачів. Марсаліс отримав дев'ять премій "Греммі", а його " Кров на полях" стала першою джазовою композицією, яка отримала Пулітцерівську премію за музику . Він син джазового музиканта Елліс Марсаліс-молодший (піаніст), онук Елліса Марсаліса старшого , і брат Бренфорда (саксофоніст), Дельфайо (тромбоніст), і Джейсон (барабанщик). Марсаліс - єдиний музикант, який отримав премію Греммі в джазі та класиці в тому ж році.
Володів трубою з шісти років, практикував багато часу,коли йому виповнилося 12 років. Він відвідував вищу школу Бенджаміна Франкліна та Центр мистецтв Нового Орлеана . Вивчав класичну музику в школі і джаз вдома разом з батьком,грав у фанк-групах та оркестровому колективі під керівництвом Денні Баркера . Виступав на трубі публічно, як єдиний чорний музикант у Новому Орлеані. У сімнадцять років він був наймолодшим музикантом, допущений до музичного центру Tanglewood .
У 1979 році він переїхав до Нью-Йорка, щоб відвідати школу Джуліард .У 1982 році він створив квартет зі своїм братом Бренфордом, Кенні Кіркленд , Чарнетт Моффеттом і Джеффом "Тайн" Ваттсом.У 1987 році Марсаліс допоміг розпочати серію літніх концертів класичного джазу в центрі Лінкольна в Нью-Йорку. [7] Успіх цієї серії призвів до того, що Джаз у Лінкольн-центрі став відділом у Центрі Лінкольн [8] , а потім став незалежним об'єктом у 1996 році з такими організаціями, як Нью-Йоркська філармонія та Метрополітен-опера.

Орнетт Колмен і вважається відкривачем фрі-джазу з часу випуску платівки Free Jazz, записаної в 1960 році
Серед представників: Джон Колтрейн ,який початково починав у стилі хард боп, був одним з провідних артистів фрі-джазу, а багатьма критиками і фанатами вважався найяскравішим джазменом взагалі, Дон Черрі, Арчі Шепп, Сисіл Тейлор, Альберт Айлер, Петер Брьотцман, Тео Йоргенсмен, Сан Ра.Тепер фрі-джаз став визнаним і популярним джазовим напрямком. Фрі-джаз підготував появу авангардного джазу, зокрема в творчості Еріка Долфі, Чарльза Мінгуса.
Фрі джаз характеризується повною свободою в гармонії, колективною імпровізацією, значною інтенсивністю вираження, поліритмією, включенням впливів етнічної музики різних країв, розширенням палітри музичних звуків до скрипів і шумів.
Тема у фріджазовому творі звичайно включає лише кілька нот. Імпровізації не будуються за здалегідь вибудованим планом чи гармонічною послідовністю. Також не використовуються лади або тональні центри, які є орієнтирами для імпровізації в класичному джазі. Замість чіткого метру, у фрі-джазі виступає пульс, що підпорядковує перехресні ритми ударних та інших інструментів.
Попри поширену думку, фрі-джаз не має нічого спільного з музичним хаосом. Він вимагає від музикантів віртуозної майстерності, досконалого порозуміння, глибокого знання кожного елементу джазу. Для слухача сприйняття фрі-джазу є пригодою, де вони стають свідками народження і розвитку живого, неповторного твору.